Виміри і перевиміри ВВП

Цього місяця натрапив аж на дві новини подібного змісту: "статистичні відомства зробили перерахунок, і виявилось, що не так у нас і погано було з ВВП". Зокрема, днями британці довідались про реальні (незначні) масштаби рецесії 1990 року:

А ще до цього, на початку квітня, Нігерія вразила всіх своїм новим перерахованим ВВП, який в одну мить виріс на 89%. У типовий для африканської статистики спосіб, як показує графіка від The Economist:

Той же Economist пояснює, як оновлення "базового року" та уточнення відносної ваги різних секторів економіки дає такі результати. Це тільки один з можливих варіантів "раптового" збільшення чи зменшення ВВП. З огляду на важливість ВВП та інших аналогічних індикаторів для політики, навіть порівняно невеликі неточності у вимірюванні можуть призвести до глобальних наслідків. Був випадок, коли британський уряд затято боровся з рецесією, взяв кредит МВФ, почав скорочувати державні витрати і в підсумку програв вибори - консервативній партії під проводом Маргарет Тетчер. А потім виявилось, що ніякої рецесії не було.

Принаймні, так про це розповідає Діана Койл у книжці GDP: A Brief but Affectionate History. Там є іще декілька курйозних історій, а також розбір пов’язаних статистичних труднощів і огляд еволюції поняття ВВП у ХХ столітті. Ну, що основоположником ВВП був випускник Харківського університету Саймон Кузнець, ви і так знаєте, а вся інша еволюція не особливо цікава.

Зате цікаво вкотре пересвідчитись у важливості якісної статистики. Я уявлення не маю, наскільки все добре з якістю у нашого Держстату та інших відомств. Маю надію, що все гаразд, бо здійснити незалежний "громадський" перерахунок ВВП практично нереально. Можна хіба що перевірити, чи опубліковані цифри не було банально придумано (тобто сфальсифіковано) - на цьому, наприклад, зловили греків, коли почалась криза (був чималий скандал).

Тому поки що лишається тільки сподіватись на добросовісність державних збирачів даних та заохочувати їх ділитись цими даними у адекватних форматах (цим планує займатись проект data.gov.ua).

І ледь не забув головний висновок - навіть там, де йдеться про нібито точні цифри, усе може бути досить відносно і ненадійно, а особливо в макроекономіці. В майбутньому варто мати на увазі.

Кандидати в цифрах

Реєстрація кандидатів у президенти закінчилась, тож тепер можна підбити перші підсумки. Після трагічної відмови Дарту Вейдеру можна вже точно сказати, що в перегони включається 23 кандидати. На них і зосередимось.

Гендерний поділ - типовий для нашої політики: 3 жінки, 20 чоловіків.

Що стосується віку, то наймолодшою виявилась Наталя Королевська (38), найстаршим - ветеран президентських виборів Петро Симоненко (61). Середній вік становить 48.8 років, медіанний - 48. Саме стільки, до речі, Порошенку.

Гістограма виходить така:

Усі кандидати, окрім Вадима Рабіновича, стверджують, що мають вищу освіту.

Переважна більшість проживає в Києві - 16 із 23 кандидатів. Ще двоє мешкають у Харкові, решта - по містах і селах Східної України (наприклад, Ярош у Дніпродзержинську, а Царьов у селі Старі Кодаки).

Серед професій найпоширенішою виявилась, із невеликим відривом, робота народного депутата (7 із 23). Ще 6 людей зараз безробітні, решта - керують партіями чи компаніями, працюють лікарями, адвокатами тощо.

10 із 23 кандидатів не входять до жодної партії. І аж четверо входить до Партії регіонів. Це єдина партія, яка дала більше однієї людини на ці виборчі перегони. Щоправда, за документами ЦВК, усі регіонали є самовисуванцями. Лише 7 із 23 кандидатів офіційно висунуті якоюсь партією.

Передвиборні програми у самих лише цифрах не особливо поаналізуєш, а контентом я займусь пізніше. Але один показник вирішив додати - кількість слів у програмі кандидата. Виявилось, не всі політики однаково багатослівні.

Кузьміну вистачило 397 слів (це мінімум), а Рабіновіч розійшовся на всі 1737 (максимум). Середнє значення - 1113, медіана - 1326.

Найцікавіше, звісно, гроші. Усі кандидати, згідно з законом, подали декларації, і при цьому майже всі не посоромились собі вписати хоч якісь кількасот тисяч гривень доходу. Винятки - Зорян Шкіряк (повний нуль) та Дмитро Ярош (803 гривні, зароблені сім’єю за цілий 2013 рік).

Щоб показати ці доходи на графіку, довелось відокремити від решти кандидатів чотирьох мультимільйонерів - Тігіпка, Добкіна, Бойка, Порошенка та Гриненка.

Тут навіть Рабінович і Тягнибок здаються бідними. А на наступному графіку "бідними" будуть уже Порошенко і Бойко:

Дивовижно, але Тігіпко далеко перегнав мільярдера Порошенка. У бунтівного регіонала - 272 мільйони гривень, зароблених за минулий рік. Найменші доходи, як уже сказано, у Шкіряка та Яроша - 0 та 803 відповідно. Третій найбідніший, Саранов, має вже 139 тисяч гривень

У середньому кандидати в президенти заробляли майже 18 мільйонів за цей рік, але в цьому випадку більш показовою є медіанне значення - 1 мільйон 322 тисячі гривень. Грубо кажучи, приблизно половину застави в ЦВК "середньостатистичний" кандидат може подати із власного річного доходу.

Із 23 кандидатів лише 9 балотувались у народні депутати 2012 року. Оскільки тоді вони теж подавали в ЦВК свої декларації (за 2011 рік), можна порівняти, як змінились їхні доходи за цей час:

Тут ще й довелось "підрізати" Тігіпка, бо насправді його дохід виріс на цілих 245 мільйонів. Отак пощастило людині з "дивідендами і процентами" минулого року (якщо вірити джерелу дохода, вказаному в декларації). Як бачимо, Порошенко зараз куди менш "у шоколаді", ніж у 2011 році, а ось Гриценко з родиною почали жити суттєво краще - дохід зріс майже на мільйон гривень.

Поки що на цьому все. Я точно ще щось писатиму щось про передвиборні програми (для "Владометра"), і спробую теж якісь кількісні методи застосувати, якщо вийде.

Тим часом основний цифровий показник, що цікавить країну - рейтинги. Які поки що виглядають десь так:

Повну табличку з усіма цими даними про кандидатів можна подивитись у гуглдоках.

Lies, damned lies, and gun control

Побачив у фейсбуці таку ось картинку:

Типовий приклад "Lies, damned lies, and statistics": якщо бачите графік, де тренд триває лише чотири роки, остання дата - 2003 рік, а посилання на джерело немає, обов'язково шукайте нові і повні дані на сайті Office of National Statistics.

Там, зокрема, є розділ про злочинність, де є пункт 02 - Appendix Tables - Focus on Violent Crime and Sexual Offences, тобто маємо ексель-таблицю з даними за 2003-2013 роки. Лист "Table 3.02" містить потрібну нам інформацію. Вуаля, можемо продовжити графік злочинів із вогнепальною зброєю на 2003-2013 роки:

Тобто насправді після короткочасного підвищення, злочинність різко пішла на спад. Те саме стосується статистики вбивств з використанням вогнепальної зброї (той самий файл, таблиця 2.04):

Тренд менш очевидний, але тут менші значення і відповідно більша варіативність.

Між іншим, населення Британії за цей час зросло з 59 до 63 мільйонів, переважно за рахунок мігрантів (яких прийнято звинувачувати в тому, що вони "несуть злочинність").

Я взагалі мало цікавився цим питанням і ті дані, які бачив щодо вогнепальної зброї і пов'язаної злочинності, часом суперечливі. Тому не робитиму далекосяжних висновків, але у цьому конкретному випадку маємо явну маніпуляцію з боку адептів зброї. Перевіряйте дані!

Європраві і наші праві

Учора у Франції відбувся перший тур муніципальних виборів, на яких очікувано багато голосів узяли кандидати від ультраправої Front National. Guardian повідомляє, що по країні в цілому FN узяв 7%, але в окремих місцях вони обігнали соціалістів і навіть розгромно перемогли, ще в першому турі, у одному невеликому містечку. Після другого туру їхні мери займуть посади ще в кількох містах, швидше за все. Марін Ле Пен уже заявила, що це "кінець двопартійної політики у Франції".

Успіх FN можна пояснити тривалою економічною стагнацією і невдачами Франсуа Оланда. Але подібні партії дедалі краще почуваються і в інших країнах, навіть там, де ситуація з економікою більш обнадійлива. Це факт неприємний сам по собі, але для України він неприємний значно більшою мірою. По-перше, всі ці праві партії - євроскептичні. Вони не хочуть розширення Євросоюзу, безвізового режиму з "бідними сусідами" та використання їхніх європейських податків у якості фінансової допомоги для поповнення казни далекої східної країни. По-друге, серед європейських правих чимало друзів Путіна. Їх тішить присутність консервативної, авторитарної, гомофобної і ворожої глобалізації великої країни поруч із Євросоюзом, для них путінська Росія - одна з перспективних моделей розбудови держави. Окупацію Криму вони вважають прикладом того, як країна реалізує свої національні інтереси і водночас втирає носа ліберальному чистоплюйському Заходу. (Росіяни відповідають взаємною симпатією). Тому посилення правих у Європі автоматично означає посилення антиукраїнських настроїв у тамтешній політиці. При тому що проукраїнські настрої там, за кількома винятками, і зараз не особливо потужні.

На тлі зростання підтримки правих у Європі популярність "Свободи" та "Правого сектору" в Україні видається лише вираженням загального тренду, причому далеко не найсильнішим вираженням. Коли деякі західні ліваки та "антиімперіалісти" істерично кричать про Neo-Nazis in Ukraine, хочеться попросити їх звернути увагу на зростання Neo-Nazis ближче до дому - у Франції, Фінляндії, Голандії і багатьох інших країнах.

Дані взято з "Вікіпедії", повна таблиця тут. Успіхи різних правих партій важко порівнювати: хтось із них більш поміркований, хтось, навпаки, за один крок від неонацизму і має своїх вуличних бойовиків, як наші праві. У Швейцарії, хоч вона й посіла ганебне перше місце в рейтингу, перемога на виборах не дає партії великого впливу через особливості політичної системи.

Але підтримка ультраправих продовжує зростати. Останні соцопитування щодо виборів у Європарламент пророкують австрійській "Свободі" 22% (проти 20% на останніх національних виборах), Front National - 21%, грецькому "Золотому світанку" - 11% і так далі. "И эти люди запрещают мне ковыряться в носу?"

Не те щоб на загрозу від українських правих не треба зважати. Вона є і на цей момент сильніша, ніж у ЄС, враховуючи такі "обтяжуючі обставини", як свавілля "Правого сектору" (з православним зриванням рок-концертів, якщо взяти тільки останній приклад) та важливі урядові посади у "Свободи". Але соцопитування показують, що в народі всі ці радикальні товариші, взагалі-то, не дуже популярні. "Свобода" має рейтинг 6.5%, Ярош і Тягнибок у президентських перегонах мають разом іще менше. Ультраправі в уряді - не новина для Європи, таке було в Італії та Австрії. Входження Freiheitliche Partei в австрійську владу свого часу теж викликало великий переполох, але нічого фашистського вони не змогли зробити (якщо й хотіли), зате наробили інших дурниць і в наступних виборах набрали у два з половиною рази менше голосів. Підозрюю, що нашу "Свободу" чекає подібна доля.

Так що є надія, що ніякий фашизм в Україні не встановиться. Особливо якщо ми будемо й далі боротись проти авторитарних, цензурних, ксенофобних і просто гопницьких ініціатив та дій "Свободи" та "Правого сектору" (не забуваючи й про інші партії, які в цьому всьому також помічені).

Музичні підсумки-2013

Не те щоб відчуваю якусь внутрішню потребу, але так склалось, що вже кілька років поспіль я підбиваю музичні підсумки роки і вибираю кілька найкращих альбомів за попередні 12 місяців.

У 2008 у мене перемогли MGMT, у 2009 - Animal Collective, у 2010 - Caribou, у 2011 - PJ Harvey, у 2012 - Actress. Не певен, що повторив би зараз свій вибір за 2008, 2010, 2012 роки, але тоді це виглядало саме так.

Цього разу хіт-парад улюблених альбомів року виглядає приблизно так:

1. The Knife - Shaking the Habitual

2. Arcade Fire - Reflektor

3. CHVRCHES  - The Bones of What You Believe

4. Jon Hopkins - Immunity

5. The National - Trouble Will Find Me

6. Savages - Silence Yourself

7. Darkside - Psychic

8. Forest Swords - Engravings

9. These New Puritans - Field of Reeds

10. Daft Punk - Random Access Memory

+ Austra, DJ Koze, Haxan Cloak, Oneohtrix Point Never, My Bloody Valentine, Tim Hecker, Volcano Choir та, можливо, інші альбоми, які не вмістились у десятку.

Ну і улюблені треки року - без ранжування:

Arcade Fire - "Afterlife"

Arcade Fire - "It's Never Over (Oh Orpheus)"

Austra - "Home"

Burial - "Come Down to Us"

CHVRCHES - "Recover"

DJ Koze - "Homesick"
Forest Swords - "Onward"
Kanye West - "Blood on the Leaves"
King Krule - "Easy Easy"
The Knife - "Without You My Life Would Be Boring"

The Knife - "Wrap Your Arms Around Me"

My Bloody Valentine - "In Another Way"

The National - "Pink Rabbits"
Youth Lagoon - "Mute"

Тому Йорку 45

Тому Йорку 45 - баба ягідка оп'ять.

День народження був учора, так що вітаю з запізненням. Але саму дату я пам'ятаю чітко, краще ніж дні народження деяких друзів, починаючи із 2008, коли ми відсвяткували іменини Тома в "Полонезі" і потім біля Сагайдачного - зараз ці часи "іще тієї" Могилянки згадуються з солодкою ностальгією. Навіть після відносно слабких альбомів 2011 та 2013 років я щиро люблю Тома, тож не можу не написати про це.

Я тепер нечасто слухаю Radiohead, але досі вважаю, що це найкраща група у світі в період 1995-2007 років (приблизно), чи навіть "главная группа планеты Земля", як кажуть російські фани. Кожен альбом починаючи від The Bends і закінчуючи In Rainbows - шедевр, а OK Computer та Kid A це свого роду чільні діаманти в радіогедівській короні.

Це все питання смаку, звісно. Але Том Йорк - це не лише чудова музика. Це ще й тексти, у яких він емоційно, навіть болісно реагує на проблеми сучасного світу (не лише це, але це одна з основних тем). І до того ж він політично підкований: екоактивіст, друг "Окупай" і знаходить час читати гарні книжки:

Tony Judts 'Ill Fares the Land' inspires me I read it on my phone in spare moments a gift to our generation http://t.co/jANaoWZgWS
— Thom Yorke (@thomyorke) September 17, 2013

Я читав цього року Ill Fares the Land, це невелика, жива книжка з історією занепаду соціальної держави - і з аргументами на користь її відновлення. Це добре, що Том Йорк у "нашому таборі".

Ну і взагалі, добре, що є такий Том Йорк. З днем народження!

Паризькі цвинтарі

Цікаві могили з цвинтарів Монапарнас та Пер-Ляшез. Це лише невелика вибірка - цікавого там багато і гуляти цвинтарями можна довго і з задоволенням, чого я якось не очікував. Перепрошую за якість фото і за сонце, якого я не знав як уникнути.

На Монпарнасі найпопулярніша, мабуть, могила - Сартра і Бовуар. На плиті лишають використані квиточки чи просто папірці з записками. Те саме було іще на кількох більш-менш знаменитих могилах.

Рецесія? Яка рецесія?

Позавчора Держкомстат оприлюднив попередні оцінки зростання валового внутрішнього продукту України у другому кварталі 2013 року. Порівняно із відповідним кварталом минулого року, економіка втратила 1,1%. Це вже четвертий поспіль квартал, коли відбувається скорочення ВВП. Таким чином, країна вже рік перебуває у рецесії.

Тільки якимись надзусиллями або чудом можна буде досягти позитивного показника зростання ВВП за підсумками року. Це дуже погана новина, оскільки така тенденція може скоро вплинути на життя кожного з нас. І тим не менш, ця новина мало кого сколихнула, як і попередні повідомлення про рецесію. "Українська правда" навіть не винесла це у свою основну стрічку новин.

ВВП - досить абстрактна величина, і його порівняно нечасто згадують у розмовах на економічні теми, особливо серед неспеціалістів (а я вважаю, що на такі теми мають говорити не лише спеціалісти). Зокрема, вчора у головну стрічку "УП" потрапили повідомлення про зростання дефіциту бюджету та скорочення торгового дефіциту. Але така статистика має порівняно невелике значення для економіки в цілому. Коли говорять про економічну кризу, завжди мають на увазі рецесію, тривале скорочення ВВП. Дефіцит держбюджету можна досить впевнено збільшувати, поки країна нарощує темпи виробництва товарів і послуг (= зростання ВВП). Лише на фоні рецесії надмірні витрати уряду стають проблемою, оскільки рецесія зменшує доходи громадян і фірм, а отже податкову базу для уряду. Не дивно, що останнім часом наші урядовці вдаються до дедалі гротескніших ідей щодо нових податків та зборів - бюджет же якось потрібно наповнювати.

Тобто урядовці чудово розуміють проблеми з економікою. Але вони також не схильні про них говорити - журналісти та широка соцмережева громадськість у своєму ігноруванні рецесії, по суті, наслідують Кабінет міністрів. Скажімо, ось останній звіт Миколи Азарова перед виходом у відпустку. Він говорить там про світову кризу та скорочення ВВП у Європі, але стверджує, що в Україні при цьому зберігається економічна "стабільність". Далі він не менш маніпулятивно наводить кілька цифр, зокрема зростання обсягів роздрібної торгівлі, скорочення торгового дефіциту та низьку інфляцію. При цьому забуває уточнити, що торговий дефіцит скоротився лише через те, що експорт падав не настільки швидко, як імпорт; і що низька інфляція є ознакою стагнації економіки - коли ВВП зростає, це зазвичай супроводжується помірною інфляцією.

Азарова можна зрозуміти - він не хотів повідомляти жодних поганих новин у надії, що маніпуляції все одно ніхто не помітить. Так і вийшло. Звісно, всі "звикли" до нечесності уряду, але хіба це привід ігнорувати чергове введення людей в оману щодо такої достатньо важливої речі, як стан економіки країни? Коли міліція вкотре вдається до свавілля, це ж не ігнорують. Мабуть, для нашої громадськості просто лінь чи надто нудно порушувати теми довготривалої значущості, підкріплені статистичними даними; значно простіше писати про яскраві індивідуальні випадки і навіть будувати своє бачення світу на окремих випадках, а не на надійних даних.

Це, мабуть, нормальна людська риса, і я не хочу надто засуджувати кого-небудь. Просто прикро порівнювати нашу публічну дискусію з відповідною дискусією у західних ЗМІ та блогах. Криза, що триває у Єврозоні, обговорюється настільки бурхливо, що про їхню економічну статистику ми тепер знаємо ледь не краще, ніж про власну. На "Гардіан" є регулярна рубрика "Eurozone crisis Live", де викладаються усі новини про стан європейських економік за день, включаючи котирування на біржах, нові оцінки зростання ВВП, заяви політиків та коментарі експертів - і це все згори на головній сторінці. Коли кілька днів тому оприлюднили дані про зростання економіки Британії на 0,6% у другому кварталі, негайно почали говорити про зміну стратегії для лейбористів, які перед цим могли просто покладатись на низькі економічні показники урядування торі. Коли вчора було оголошено про зростання в США на 1,7% за підсумками того ж другого кварталу, новину зустріли сумішшю полегшення (адже це суттєво більше, ніж очікували) та скепсису (1,7% - це дуже мало для справжнього відновлення економіки).

У нашій ситуації немає опції "полегшення". Ми можемо і повинні ставитись зі скепсисом до показників української економіки, навіть якщо Азаров приховує це у своїх промовах, а "УП" забуває поставити статистику у свої новини. Мені хотілось би побачити і фаховий аналіз поточної рецесії (що її спричинило? чи поліпшиться ситуація разом із виходом Європи із кризи?), і нефахове обурення такими ганебними результатами урядової політики. Словом, хотілось би більше економіки у публічній дискусії, особливо враховуючи, що наслідки кризи 2008 року іще не минули і невідомо, коли ми зможемо про цю кризу забути.

Ідеться, звісно, не лише про ВВП, але про ВВП насамперед. Якщо Янукович і Азаров досі нездатні повернути валовий продукт до рівня 2007 року, то яке вони мають право жалітись на "попередників"? Якщо жоден український уряд не спромігся витягнути економіку України до показників 1989 року, то що вони взагалі робили увесь цей час? (Майже всі країни Східної Європи давно обійшли свої "соціалістичні" ВВП). Ці питання не мають лишатись риторичними.

P.S. Якщо що, я не стверджую, що всі публічні дискусії у нас неправильні і не мали б існувати, або що ніхто не знає про рецесію, або що говорити треба лише про ВВП. Усе написане грунтується на суб'єктивних враженнях, підсилених нещодавніми спробами краще розібратись у кризі-2008 та проблемах західної економіки з тих часів.

Яке твоє місце в глобальному розподілі доходу?

Чи можна дізнатись, скільки людей на планеті бідніші за тебе, а скільки - багатші? Чи належимо ми - не всі громадяни України, а конкретно я і ти - до "золотого мільярда"? Порівняно недавно з'явилась можливість порахувати і побачити бодай приблизно своє місце в глобальному розподілі індивідуального доходу.

Розподіл персонального доходу в межах однієї країни давно вивчають, і коли говорять про економічну нерівність, мають на увазі саме нерівність між громадянами країни. Глобальну нерівність можна виміряти, якщо є дані розподілу доходу по всіх (чи майже всіх) країнах світу. Останню базу даних Світовий банк зібрав у 2005 році, а їхній економіст Бранко Мілановіч дослідив тему у своїх книгах Worlds Apart. Measuring International and Global Inequality (2005) та The Haves and the Have-Nots: A Brief and Idiosyncratic History of Global Inequality (2010). Саме з останньої книжки я запозичую цифри та "інструкцію" зі знаходження свого місця в глобальному розподілі доходу.

Що мається на увазі під доходом? Зазвичай економісти рахують річний індивідуальний дохід кожного члена домогосподарства, виражений у "інтернаціональних доларах", тобто адаптованих до рівня цін у країні. Тепер по поряду про те, як вирахувати свій річний дохід.

Спершу потрібно додати доходи усіх членів вашого домогосподарства, які отримують хоч якийсь грошовий дохід (зарплати, пенсії, підприємницький прибуток, відсотки за депозитом тощо). В домогосподарство входять люди, які постійно живуть з вами під одним дахом і мають з вами спільні видатки. З доходів слід вирахувати прямі податки (не-підприємцям у нас зазвичай їх вираховують прямо із зарплати). Якщо ви знімаєте помешкання, то на цьому додавання закінчується; але якщо житло власне, то до отриманої суми доходів потрібно додати приблизну вартість річної оренди цього житла. Таке уточнення важливе для адекватного порівняння людей з однаковим доходом, але різною житловою ситуацією: власна квартира робить вас більш привілейованим.

Отриману суму потрібно поділити на кількість членів домогосподарства, усіх, включаючи маленьких дітей та інших людей, які не отримують ніякого доходу. Ділиться все порівну, навіть якщо хтось витрачає менше за решту.

Маємо індивідуальний дохід у гривнях. Далі його потрібно перевести у долари за паритетом купівельної здатності (purchasing power parity, PPP). Складне дослідження, востаннє проведене теж 2005 року, визначило відхилення загального рівня цін у кожній країні від рівня цін у США (які взято за стандарт). Ці відхилення враховують, коли обчислюють ВВП країни "за РРР", завдяки чому українські скромні 3900 доларів ВВП на людину перетворюються на солідніші 7500 доларів (що ставить нас десь між Намібією та Ямайкою). Індивідуальний дохід можна переводити так само: спершу у долари за курсом НБУ (8 гривень за 1 долар), а потім перемножити на ~1,92. Число, яке вийшло в підсумку, вже можна порівнювати з доходами всіх інших мешканців планети і дізнаватись, наскільки високо ви у глобальному "рейтингу".

Приклад підрахунку. Є родина з 5 осіб, бабуся, чоловік, дружина, син і дочка. Їхні місячні доходи - 2000 грн пенсії, 3000 грн зарплати чоловіка, 5000 грн зарплати дружини, 1000 грн стипендії сина і 0 від школярки-дочки. На рік виходить 132 000 грн, однак вони живуть у власній квартирі, яку могли б здавати за 2500 грн/місяць (вони живуть не в Києві), отже додаємо ще 30 тисяч і маємо 162 000 на все домогосподарство. На кожну людину, таким чином, припадає 32 400 гривень на рік, тобто 4050 доларів. Перемножуємо за паритетом купівельної здатності на 1,92 і маємо майже 7800 доларів за РРР.

Отримана сума трохи вища за український ВВП на душу населення, тобто родина має дохід вище середнього по країні. Середнього, а не медіанного: тобто бідніше цієї сім'ї живуть не 50% українців, а суттєво більше; згідно з дослідженням Держкомстату, у 2011 році лише 27% українців мали річний дохід понад 22 800 грн, а у цієї сім'ї навіть без урахування квартири виходить 26 400 грн. Імовірно, ця сім'я належить до верхньої чверті найбільш забезпечених у країні.

А як у світі? По світу є дані лише за 2005 рік, але припустимо, що суттєвих змін за цей час не сталось (лише китайці, можливо, всерйоз змінити свої місця в рейтингу, але важко сказати, наскільки). Втім, усі цифри у доларах, а долар зазнав інфляції. Тому для порівняння з розподілом-2005, варто зменшити наші 7800 доларів до, приблизно, 6700 доларів (спасибі спеціальному калькулятору). Якщо ви рахуєте свій дохід, то помножте його на 0,85.

Отже, цитую цифри Міланковіча. Якщо ваш дохід більший, ніж 1225 $PPP, то ви належите до верхньої половини світового розподілу доходу. Щоб потрапити у топ-40%, потрібен дохід у понад 1770 $PPP; для топ-30% - 2720 $PPP. Далі порог стає вищим: топ-20% мешканців планети мають на рік більше 5000 $PPP. Найбагатші 10% людей мають дохід щонайменше 12000 $PPP, топ-5% - 18500 $PPP, а глобальний топ-1%, станом на 2005 рік, - 34 000 $PPP.

Наша сім'я, таким чином, опиняється десь у топ-20% мешканців планети, тобто належить до 1,4 мільярда найбагатших людей світу. Понад 5,5 мільярдів людей живуть бідніше, ніж ці кілька гіпотетичних людей.

Чи можна щось дізнатись про решту українців? У 2011 році, згідно з Держкомстатом, медіанний рівень персонального доходу в Україні становив 1414 грн на місяць, тобто майже 17 тисяч на рік. Це становить близько 4000 доларів (РРР) на рік, тобто 3500 у доларах 2005 року. Таким чином, багатша половина українців належить до найбагатших 30% людей світу. Навіть бідні українці - 7% із місячними доходами до 840 грн та ще 11% із доходами 840-1020 грн - все одно мають річний дохід близько 1900-2500 $PPP у доларах-2005, отже належать до найбагатших 40% мешканців планети. Це далеко від золотого мільярда, однак все одно виходить так, що переважна більшість українців належить до "срібного" і "бронзового" мільярдів. У глобальних масштабах, ми середнячки. Це не значить, що українці не живуть бідно. Це значить, що бідність для більшої частини населення Землі іще гірша.

Тому не дивно, що глобальний індекс Джині становить близько 0,7 - це значно вище навіть за показники найбільш нерівних країн світу, Бразилії та Південної Африки.

Не знаю, яку іще мораль із цього вивести. Сподіваюсь, комусь було цікаво дізнатись про глобальну нерівність. Значно більше можна прочитати у цікавій книжці Бранко Мілановіча (скачуйте тут); додаткові публікації та бази даних - у спец.розділі на сайті Світового банку. Якщо хтось порахував свій дохід, порівняв зі світовим розподілом і не соромиться поділитись, пишіть у фейсбуку в коментарях. Цікаво, зокрема, чи є хтось із топ-10% :)

Музика-2013, перша половина року

2013 рік поки що дуже плідний на класну нову музику. Цікаві альбоми виходять по 2-3 штуки на тиждень, і багато з них я навіть не встигаю розслухати, бо увагу швидко відволікає якась інша новинка.

Хорошої музики, мені здається, стало взагалі багато, і це тенденція останніх років (хоча 2012 був відносно слабкий). Можливо, це моє суб'єктивне враження, а може, даються взнаки нові можливості, відкриті мережею - значно більший доступ до музики, всіх часів і народів, від гаражного панку до Стіва Райха. Також стало простіше набувати і використовувати технічні навички - відеоуроки на ютюбі навчать такому, що і уявити не зміг би ваш учитель гітари із музшколи, а кілька гігабайт програмного забезпечення можуть написати Richard D. James Album майже без вашої участі. Звісно, це все не має значення без таланту і креативності. Але тепер будь-який юний талант має змогу майже безкоштовно здобути освіту, прокачати навички та розказати про себе всьому світу.

Лишаються проблеми тільки з географією, яка сприяє далеко не всім талантам. Музика англосаксонського походження і далі керує світом, про неї пишуть відомі музичні видання (теж англомовні), і навіть у великих країнах із власною потужною традицією слухають на 80% те саме, що у Брукліні. І нема на те ради. В моєму плейлісті домінують США, Британія, подеколи додаються німці та шведи. Якщо хтось знає, де стежити за гарними новинками з-поза англо-балізованого світу, діліться.

Далі - кілька найкращих, на мою думку, альбомів першої половини року. Якщо іще не слухали, то дуже раджу, всі з них.

Мексика: від початку до кінця

Мексика, частина 1: Вступ

Кілька коротких фактів.

Мексика, частина 2: Міста

Загальний пост - про колоніальне містопланування, сучасні нетрі тощо.

Мексика, частина 3: Мехіко (центр)

Центральна частина столиці, з монументами і пафосом.

Мексика, частина 4: Мехіко (музей антропології)

Дуже крутий музей, присвячений живим, і мертвим, і ненарожденним етносам і культурам Мексики.

Мексика, частина 5: Мехіко (Койоакан)

Один із найприємніших районів столиці, де жили (і померли) Фріда, Дієго та Лев Давидович.

Мексика, частина 6: Сан-Міґель-де-Альєнде

Красиве, затишне гірське місто на північ від столиці.

Мексика, частина 7: Транспорт

Загальний пост про транспорт - метро, автобуси, колектіво тощо.

Мексика, частина 8: Юкатан

Омитий морями і неможливо спекотний півострів на крайньому сході країни.

Мексика, частина 9: Майя (на Юкатані)

Перші відвідини пірамід майя.

Мексика, частина 10: Чьяпас (природа)

Найкрасивіший регіон країни.

Мексика, частина 11: Чьяпас (сапатисти і Сан-Крістобаль)

Водночас, Чьяпас - це край злиднів і центр народного повстання.

Мексика, частина 12: Майя (у Чьяпасі)

Також у Чьяпасі є свої, не менш цікаві руїни майянських міст.

Мексика, частина 13: Масунте

Для дводенного відпочинку на Тихому океані ми обрали, мабуть, найкраще місце.

Мексика, частина 14: Оахака

Дорогою в Мехіко заїхали в місто психоделічних алебріхес та їстівних коників.

***

Наче все. Чорт, як я вже скучив за Мексикою!

Мексика, частина 14: Оахака

Насамкінець, дорогою з Тихого океану до Мехіко (де на нас чекав літак у Європу), ми заїхали в Оахаку - велике місто у центральній частині країни.

Якщо зайти в правильне кафе ("Алекс" називається) за три квартали від сокало, можна отримати не лише смачнючий сніданок, але й видовище велетенських папуг у клітках. Тут із фотки не зрозумієш, але реально довжина червоного, якщо із хвостом - понад метр. Ара. Я такого здорового папугу ще не бачив.

Мексика, частина 13: Масунте

Масунте - маленьке містечко на Тихому океані, вже в штаті Оахака (11 годин їхали горами з Сан-Крістобаля). Тут живе від сили тисяча людей і кілька десятків приїжджих (більшість туристів зосереджені в інших містечках цього узбережжя). Практично всі туристи - якісь хіпани і растамани з США і Німеччини, також було два французькі геї, які дуже ніжно цілувались практично увесь час. Навіть у морі. 

Частина хіпанів насправді постійно тут живе, працюючи в барах та готелях і плетучи фєньки на продаж. Усім в кайф. Туристичної інфраструктури особливої тут нема, є тільки готельні будиночки-кабаньї, жива музика відразу в кількох барах кожної ночі і відчуття розслабону, за яким сюди і приїздять нечисленні громадяни.

Словом, тихе, далеке від людних курортів місце. Але чомусь саме тут, в першу ж годину після приїзду, я зустрів свою колишню одногрупницю з Могилянки. До чого ж тісний світ, мда.

Їй уже треба було їхати, в інше океанське містечко, так що іще за годину ми б точно розминулись. Я і Оля, натомість, вирішили лишитись у Масунте надовше (наша швейцарсько-мексиканська компанія на цей час уже подалась із Чьяпаса прямо в Мехіко). Нам дуже хотілось побувати на океані, і якраз Масунте нам наполегливо радив Чапай, який виїздив усю Мексику і може вважатись авторитетом у таких справах.

Тихий океан прекрасний, але хвилі дуже високі, тому далеко не запливеш, і якщо не зловити правильно хвилю, вона може досить боляче вдарити тобою об берег. Також прекрасний центр дослідження і розведення морських черепах. Черепашок в акваріумах трохи шкода - тісно там, усе ж - але на кожну таку "виставлену" черепаху є десятки черпашенят, яких робітники центру випускають у вільне плавання океаном, турботливо зберігши в інкубаторах яйця.

Далі лише фотки, писати особливо немає про що. У Масунте нема нічого такого, щоб дізнатись чи отримати якийсь несподіваний досвід. Там просто круто, ось і все.

Мексика, частина 12: Майя (у Чьяпасі)

Чьяпас, як і Юкатан, може похвалитись присутністю кільканадцяти майянських міст, точніше, їх залишків, на своїй території. Найбільш відоме серед них - Паленке, ви, імовірно, чули цю назву. В Чічен-Іцу нам було не по дорозі, а ось Паленке знаходиться чітко на трасі з Юкатана в Сан-Крістобаль-де-лас-Касас, тож ми ніяк не могли не заїхати в одну з найважливіших пам'яток всієї доколумбової Америки.

Про важливість я пишу без перебільшення, хоч і не вдавався б до такого пафосу, як наш гід (так, ми вирішили хоч один раз узяти гіда). Цей хлопець щиро закоханий у Паленке, як і в археологію майя в цілому, і вкрай захоплено розповідав нам своєю слабенькою англійською про життя в місті за царя Пакала Великого 1400 років тому.

 

Мексика, частина 11: Чьяпас (сапатисти і Сан-Крістобаль)

У попередньому дописі я казав, що Чьяпас - найкрасивіший регіон Мексики.

І водночас він найбідніший - у рейтингах мексиканських штатів він посідає найгірші позиції за більшістю показників, окрім, хіба що, злочинності. Тут 51% населення досі живе в сільській місцевості (по країні - 22%), а третина жінок не вміє читати і писати. Чьяпас оминули ті плоди глобалізації, які частково відчули столиця та північні штати - де люди мають можливість або працювати на численних заводах і фабриках, відкритих американцями, або емігрувати у сусідні США і звідти допомагати рідним. Не лише сучасність, але й історія грає проти місцевих людей, бо регіон традиційно має велику частку індіанського населення, нащадків тих самих майя. А індіанці у Мексиці, знову ж таки традиційно, не мають ані крихти економічної чи політичної влади. Поступово ситуація з землею та правами для бідних селян-індіанців загострилась до межі, і з цього проросло коріння руху сапатистів.

Майже 20 років минуло від 1 січня 1994 року, коли Ejército Zapatista de Liberación Nacional (EZLN), тобто Сапатистська армія національного визволення, увійшла в Сан-Крістобаль-де-лас-Касас - одне з головних міст Чьяпаса. Пізніше було жорстоке придушення опору урядовими військами, перемир'я та численні переговори, на яких уряд поступився лише у кількох дрібних питаннях і не поставив під сумнів головне - перерозподіл землі. Прихильники сапатистів отримали від уряду кілька маленьких гірських сіл із дозволом вести там комунальне господарство на свій розсуд. Про всяк випадок влада вирішила побудувати біля кожного такого села військову базу.

Ми двічі чи тричі проїжджали повз такі комуни, які гордо заявляють про своє існування.

Мексика, частина 10: Чьяпас (природа)

Нарешті, Чьяпас (він же Чіапас - згідно з українською вікіпедією, або Ч'япас, за звучанням, однак я все одно буду писати Чьяпас, за звичкою).

Чьяпас - великий штат на крайньому півдні країни, який межує з Гватемалою на сході, штатом Оахака на заході, а на північ від нього лежить Юкатанський півострів. У Чьяпасі вологий клімат, тут немає пустель і засушливих степів, як у більшій частині країни. В цьому штаті можна знайти велетенські території непролазних джунглів, потужні повноводні річки, мальовничі гори чотирикілометрової висоти, узбережжя Тихого океану, численні руїни майянських міст та трохи менш численні міста сучасні. 

Чьяпас має багато облич - мальовничі краєвиди тільки одне з них. Однак я відкладу розмову про бідність, сапатистів та майя до наступних дописів. У цьому - лише краєвиди.

Ось, скажімо, джунглі на півночі штату, в околицях Паленке - у цьому будиночку ми провели дві ночі під захистом антимоскітної сітки. Щоправда, вона не захищала від шуму скажених цикад та постійного і гучного падіння якихось плодів чи горіхів з дерев.

Але якщо їхати з півночі в напрямку Сан-Крістобаля, рівнинні й вологі джунглі змінюються більш сухими і порівняно прохолодними горами. Паскудної якості дорога кружляє запаморочливими серпантинами, то підіймаючись, то опускаючись, і перетворює не таку вже й далеку поїздку на втомливий цілоденний заїзд. У найвищих місцях дерева стають на сто відсотків хвойними, і пейзаж починає нагадувати радше Карпати. До речі, традиційний чоловічий одяг тут ну дуже схожий на гуцульський.

Мексика, частина 9: Майя (на Юкатані)

Давня цивілізація майя знайома більшості з нас із дитинства, де вона йшла в одному ряду з ацтеками і інками (доколумбова Америка, піраміди і людські жертвопринесення, конкістадори...), а недавно всі ми уважно стежили за анонсованим завершенням календаря майя, потайки сподіваючись, що кінець світу таки настане. Не склалось.

Про цей кінець світу я прочитав ще років у 12, в одній конспірологічній книжці, яка починалась із невинного переказу подорожей Тура Хейєрдала (значить цивілізацію в Америку могли принести єгиптяни! так ось чому у Мексиці піраміди!), а закінчувалась розповіддю про супертехнологічну цивілізацію на Атлантиді (вона ж Антарктида), принесену інопланетянами. Захопливе було чтиво, і навіть дату закінчення календаря я майже точно запам'ятав іще з тих часів, не уявляючи всього майбутнього кіпішу.

Давні майя займали територію сучасних південно-східної Мексики (півострів Юкатан та штат Чьяпас), Гватемали, Белізу, Гондурасу. Від ацтеків та інків відрізнялись двома речима: по-перше, у них ніколи не було імперії - лише міста-держави, які часом вступали в союзи між собою, але ніколи - у велике державне утворення. По-друге, переважна більшість міст занепали наприкінці І тисячоліття н.е., і до приходу іспанців лишились, здебільшого, сховані джунглями руїни. Вчені досі сперечаються про причини "колапсу майя класичного періоду". Майже напевне відіграли роль зміни клімату та вічна ворожба між містами-державами, але факт у тому, що такий занепад дозволив решткам багатьох міст добре зберегтись до нашого часу. Бо міста ацтеків, наприклад, іспанці просто засквотили і згодом зруйнували там багато потенційно цікавої архітектури.

Так ілюструють географію розселення майя в столичному музеї антропології (здається, перебільшуючи важливість Юкатана і мінімізуючи роль Гватемали):

Міста майя на сьогодні є, мабуть, головною туристичною атракцією південного сходу країни. Відвідуваність пам'яток різко зросла після появи фільму Мела Гібсона "Апокаліпто", а згодом через розмови про кінець світу. Місцеві вкрай тішаться з тієї іронії, що така несусвітня дурня принесла відчутні позитивні наслідки. Дурня здебільшого оминула мене, однак мені теж було цікаво побачити архітектуру майя вживу і заодно більше дізнатись про час, коли в цих будівлях вирувало життя. Першим пунктом призначення був Укшмаль (Uxmal).

Мексика, частина 8: Юкатан

Юкатан - великий півострів на південному сході Мексики, який розділяє Карибське море та Мексиканську затоку і ніби "тягнеться" в напрямку Куби та Флориди. Крім того, це найближча до Європи частина країни, тож останнім часом дедалі більший відсоток іноземних туристів прилітає в Канкун, а не в Мехіко. В такому разі до далекої столиці їхати взагалі необов'язково, бо на Юкатані є чим зайнятись, на будь-який смак.

Наприклад, любителі багатоденного пролежування на пляжі поруч із комфортним готелем нині наводнили Канкун та його курортні передмістя. Це місто за популярністю давно обігнало Акапулько, а за дорожнечею, мабуть, не поступається центру Мехіко. Втім, важко сказати, бо ми до Канкуна не доїхали. Як і більшості європейських туристів (на відміну від американських), нам до вподоби були інші принади Юкатану - колоніальні міста, підземні озера, дикі пляжі та руїни майя. Ніякої упередженості стосовно американців, це все емпіричні спостереження місцевих - європейці, насамперед французи, значно частіше їдуть відчути природу та історію цих країв, незважаючи на нестерпну спеку. В цьому сенсі ми були типовими європейцями.

В плані спеки Юкатан - одне з найгірших місць у Мексиці. На відміну від більшої частини країни, півострів абсолютно рівнинний, тут нема жодних гір чи височин. Температура стабільно висока протягом року, 30-35 градусів, а повітря вологе (і це ми ще в сухий сезон приїхали). Жодного разу, навіть пізно вночі, у нас не виникла потреба "накинути щось" поверх футболки.

Юкатан у нас почався із Кампече, де ми відпочили, погуляли та склали плани на наступні кілька днів (які все одно потім змінили - наші швейцарці виявились несхильними до довготермінового планування). Гарне колоніальне місто з красивою набережною, але абсолютно некупабельним морем.

Мексика, частина 7: Транспорт

Стан транспорту, і міського, і міжміського, - це один із найбільш показових індикаторів, перепрошую за вислів, цивілізаційного вибору країни. У Євросоюзі шанують потяги і просторі міські трамваї; у США не люблять залізницю і віддають перевагу особистим автомобілям, у місті і поза ним; в Україні зберігають потяги, однак у містах панують маршрутки.

Так ось, Мексика у цій типології знаходиться десь поміж США і Україною, запозичивши найгірше в обох системах: відсутність залізничних перевезень та засилля маршруток. Я не думаю, що вони навмисне хотіли отримати саме таку ситуацію, це радше мимовільний результат роботи невидимої руки ринку, яка з часів лібералізації економіки у 90-х роках керує транспортною мережею країни.

Не "лібералізованим" лишається хіба що метрополітен у Мехіко, де проїзд коштує лише 3 песо (= 2 гривні, як у Києві). Метро має 12 ліній і 195 станцій, але навіть цього не вистачає, щоб покрити все велетенське місто (не кажучи вже про передмістя). Крім того, лінії якось асиметрично розташовані і дивно перетинаються, через що навіть недалека поїздка може потребувати три пересадки, або однієї пересадки на іншому кінці міста... В будь-якому разі, це головний транспорт столиці, і людей тут ДУЖЕ багато. Ще до початку години пік вагони набиваються тісніше, ніж у Києві. Люди пропускають по два-три потяги в черзі до дверей, щоб нарешті зайти, незважаючи на те, що потяги їздять дуже часто. У вагонах спекотно і нема чим дихати, особливо якщо це вагон із слабким кондиціонером і зачиненими вікнами.

Словом, досвід не найприємніший, на жаль. Потяги у Мехіко виглядаються старішими, ніж київські, але, здається, не повільніші. Реклами всередині або нема зовсім (тільки щось соціальне від муніципалітету), або дуже мало. І ніяких телеекранів. Якраз у Мехіко я очікував побачити "конкуренцію" київській зарекламованості, але був радий помилитися.

Окрім Мехіко, щось подібне на метро є також у Гвадалахарі та Монтерреї, де я не був.

У міських автобусах і маршрутках ми, здається, жодного разу не їздили: у Мехіко користувались метро, а в інших містах центральна частина невелика і там достатньо своїх двох. Що у столиці, що у провінції, вулицями їздить однаковий міський транспорт - трохи старих автобусів середнього розміру, десь як наші старі ЛАЗи, і багато старих дрібних маршруток (песеро). Великих нових автобусів, а-ля "кращому транспорту в Києві бути", не помічено. Тролейбуси у Мехіко, як я потім дізнався, існують, але їх тепер тільки 9 ліній і я жодного не бачив. А трамваїв просто нема в жодному з відвіданих нами міст, і взагалі майже ніде в країні нема.

Мексика, частина 6: Сан-Міґель-де-Альєнде

Сан-Міґель-де-Альєнде - "колоніальне" місто на північ від Мехіко, у 6 годинах їзди. Це, мабуть, одне з найгарніших міст у Мексиці - невелике, охайне, з багатьма старими будинками і вузькими вимощеними вуличками, з красивими церквами, та ще й оточене мальовничими горами. Ми провели тут два з половиною дні, протягом яких відбулось весілля наших швейцарсько-мексиканських друзів Карлоса і Фаїни. Так що час ми б і так добре провели, враховуючи привід, але атмосфера Сан-Міґеля лише додала приємних відчуттів.

У Сан-Міґелі знаходиться один із найгарніших соборів Мексики - присвячений святому Міґелю, як можна здогадатись. Він досить високий і його важко було повністю втиснути в кадр.