У попередньому дописі я казав, що Чьяпас - найкрасивіший регіон Мексики.
І водночас він найбідніший - у
рейтингах мексиканських штатів він посідає найгірші позиції за більшістю
показників, окрім, хіба що, злочинності. Тут 51% населення досі живе в
сільській місцевості (по країні - 22%), а третина жінок не вміє читати і
писати. Чьяпас оминули ті плоди глобалізації, які частково відчули
столиця та північні штати - де люди мають можливість або працювати на
численних заводах і фабриках, відкритих американцями, або емігрувати у
сусідні США і звідти допомагати рідним. Не лише сучасність, але й історія грає проти місцевих людей, бо регіон традиційно має велику частку індіанського населення, нащадків тих самих майя. А індіанці у Мексиці, знову ж таки традиційно, не мають ані крихти економічної чи політичної влади.
Поступово ситуація з землею та правами для бідних селян-індіанців
загострилась до межі, і з цього проросло коріння руху сапатистів.
Майже 20 років минуло від 1 січня 1994 року, коли Ejército Zapatista de Liberación Nacional (EZLN), тобто Сапатистська армія національного визволення, увійшла в Сан-Крістобаль-де-лас-Касас - одне з головних міст Чьяпаса. Пізніше було жорстоке придушення опору урядовими військами, перемир'я та численні переговори, на яких уряд поступився лише у кількох дрібних питаннях і не поставив під сумнів головне - перерозподіл землі. Прихильники сапатистів отримали від уряду кілька маленьких гірських сіл із дозволом вести там комунальне господарство на свій розсуд. Про всяк випадок влада вирішила побудувати біля кожного такого села військову базу.
Ми двічі чи тричі проїжджали повз такі комуни, які гордо заявляють про своє існування.
Зараз усе більш-менш втихомирилось, але в 90-х сапатистам і їхнім прихильникам серед безземельних селян майя було несолодко. Саме в той час, коли руки EZLN були зв'язані офіційним перемир'ям, виникли різноманітні парамілітарні угрупування, які тероризували селян, виганяли їх із власних помешкань, вбивали і калічили. Історія, знайома усім латиноамериканським країнам. Тільки після різні в Актеалі у 1997 році, де парамілітарії вбили 45 невинних людей, серед яких більшість становили жінки і діти, на ситуацію в Чьяпасі звернули увагу міжнародні правозахисники і терор послабився.
Про Чьяпас у 1994-1998 роках можна подивитись цікаву канадську документалку "A Place Called Chiapas":
В цілому ж у новітній історії Чьяпасу та руху сапатистів я поки недостатньо розібрався і планую прочитати якусь роздупляючу книжку на тему. Зі свого досвіду можу сказати, що, попри роки відносної неактивності, EZLN і далі популярна серед місцевих. В перші ж години нашого перебування у штаті англомовний екскурсовод у Паленке почав нарікати на хронічні проблеми і корупцію в археології, і додав: "словом, потрібна революція - можливо, Маркос зробить це". Дуже показова довіра від людей, які по ідеї і близько не мали б належати до соціальної бази сапатистів.
Овіяний романтикою рух сапатистів, їхня робота з медіа та численні тексти субкоманданте Маркоса вплинули на Чьяпас з іще одного несподіваного боку: Сан-Крістобаль-де-лас-Касас став туристичною меккою для молодих європейських ліваків та інших бодай частково співчуваючих громадян із усіх кінців світу. Тепер сапатисти тут всюди - як символ регіону і, неминуче, як товар на продаж.
Доходить до комічних ситуацій:
Це не збіг, у рекламному гаслі свідомо обігрується сапатистське гасло "todo para todos" (усе для всіх).
У Сан-Крістобалі є сапатистські магазини з сапатистським мистецтвом (це вже цілком вироблений і впізнаваний художній стиль).
І є сапатистські кав'ярні з виставками сапатистських фотографій:
Тут можна говорити про комерціалізацію, "революцію на продаж" і так далі, але я особливої трагедії не бачу. З огляду на наявні в EZLN ресурси та силу урядової репресивної машини, увага всього світу та потоки туристів - цілком непоганий результат для одвічно бідного регіону. Чи мають всі ці заклади реальний стосунок до сапатистів - не знаю, але це не виключено, навіть дуже імовірно, як на мене.
Окрім лівих, друга найбільша категорія туристів - хіпани та растамани. Цей контингент також часто схиляється до лівих ідей, але їх у Чьяпасі має цікавити ще й добре збережена автентика традиційної майянської культури, зокрема традиційне ткацтво з його барвистими, часом психоделічними малюнками і візерунками. Базар народних ремесел - одна з найбільш відвідуваних туристичних точок міста. Ціни лякаюче низькі: лякаюче, тому що навіть у відносно бідній України ви ніколи, нізащо не знайдете такий дешевий хенд-мейд.
Взагалі ж, із сапатистами чи без них, місто гарне і приємне. Цьому допомагає також клімат - на 2 кілометрах над рівнем моря тропічні широти не дуже відчуваються. Навіть удень надворі неспекотно, а під вечір стає взагалі прохододно і доводиться вдягати щось поверх футболки.
Згадується пісня Arcade Fire "Neon Bible":
Кілометр чи півтора від центральної площі, і раптом - вид на цілком аграрні угіддя.
Те, що серед туристів переважають європейці прогресивних поглядів, добре помітно: в місті багато різноманітних екокафе і екомагазинів, по вулицях їздить чимало велосипедистів, є кілька кіноклубів соціального кіно (із регулярними повторами фільмів про сапатистів), а також прекрасна букіністична лавка із купою англомовної літератури і кількома полицями книжок, знову ж таки, про сапатистів.
Відвідали один музей - "На Болом", створений швейцарцями Франсом і Гертрудою Блом та присвячений лакандонським майя, нечисленному і загубленому глибоко в джунглях племені. Музей без державної підтримки, старий і погано устаткований, але дуже цікавий і надихаючий - Бломи по-справжньому закохались у цей віддалений народ і доклали величезних зусиль, щоб вивчити його, зберегти його легенди та артефакти, і зрештою запобігти руйнуванню Лакандонської сельви.
Попри те, який чудовий Сан-Крістобаль, постійно і нав'язливо дає знати про себе Чьяпас-як-він-є: а саме, його бідність.
Ніде більше в Мексиці ми не бачили стільки старих жінок та малих дітей, які майже за безцінь продають на вулицях ткані вироби, брелки та різноманітну довколасапатистську продукцію, типу такої ляльки-Маркоса:
Ми неодноразово щось купували у цих дітей, але їх дуже багато, вони підходять знову і знову, і доводиться раз за разом відповідати їм усім "Но, ґрасіас". Безумовно, в будні дні ці діти мали б бути в школі, але who cares? У Чьяпасі далеко не всі діти ходять в школу, особливо індіанські, і особливо дівчата.
Це, звісно, тільки верхівка айсбергу. Реальна бідність і реальні проблеми в селах, у безземельних і безправних індіанців. У Сан-Крістобалі ж ситуація, наскільки я розумію, поліпшується - і завдяки туристам, і завдяки численним міжнародним неурядовим організаціям, які проводять різні економічні/освітні/правозахисні програми у місті та регіоні.
Майже рідна, "європейська" атмосфера міста + сприятливий клімат + надзвичайно цікавий і красивий Чьяпас - усе це аргументи за те, щоб повернутись у Сан-Крістобаль. Ми провели там чотири ночі, більше, ніж планували, але абсолютно не жалкуємо. Я однозначно щось забув чи пропустив, бо вражень від міста ми отримали купу, а втомлювати цим себе і читачів я не хочу. Будете в Мексиці - поїдьте в Сан-Крістобаль, це пункт обов'язковий.
Також із цієї серії:
Мексика, частина 1: Вступ
Мексика, частина 2: Міста
Мексика, частина 8: Юкатан
Мексика, частина 9: Майя (на Юкатані)
Мексика, частина 10: Чьяпас (природа)
Ми двічі чи тричі проїжджали повз такі комуни, які гордо заявляють про своє існування.
Зараз усе більш-менш втихомирилось, але в 90-х сапатистам і їхнім прихильникам серед безземельних селян майя було несолодко. Саме в той час, коли руки EZLN були зв'язані офіційним перемир'ям, виникли різноманітні парамілітарні угрупування, які тероризували селян, виганяли їх із власних помешкань, вбивали і калічили. Історія, знайома усім латиноамериканським країнам. Тільки після різні в Актеалі у 1997 році, де парамілітарії вбили 45 невинних людей, серед яких більшість становили жінки і діти, на ситуацію в Чьяпасі звернули увагу міжнародні правозахисники і терор послабився.
Про Чьяпас у 1994-1998 роках можна подивитись цікаву канадську документалку "A Place Called Chiapas":
В цілому ж у новітній історії Чьяпасу та руху сапатистів я поки недостатньо розібрався і планую прочитати якусь роздупляючу книжку на тему. Зі свого досвіду можу сказати, що, попри роки відносної неактивності, EZLN і далі популярна серед місцевих. В перші ж години нашого перебування у штаті англомовний екскурсовод у Паленке почав нарікати на хронічні проблеми і корупцію в археології, і додав: "словом, потрібна революція - можливо, Маркос зробить це". Дуже показова довіра від людей, які по ідеї і близько не мали б належати до соціальної бази сапатистів.
Овіяний романтикою рух сапатистів, їхня робота з медіа та численні тексти субкоманданте Маркоса вплинули на Чьяпас з іще одного несподіваного боку: Сан-Крістобаль-де-лас-Касас став туристичною меккою для молодих європейських ліваків та інших бодай частково співчуваючих громадян із усіх кінців світу. Тепер сапатисти тут всюди - як символ регіону і, неминуче, як товар на продаж.
Доходить до комічних ситуацій:
Це не збіг, у рекламному гаслі свідомо обігрується сапатистське гасло "todo para todos" (усе для всіх).
У Сан-Крістобалі є сапатистські магазини з сапатистським мистецтвом (це вже цілком вироблений і впізнаваний художній стиль).
І є сапатистські кав'ярні з виставками сапатистських фотографій:
Тут можна говорити про комерціалізацію, "революцію на продаж" і так далі, але я особливої трагедії не бачу. З огляду на наявні в EZLN ресурси та силу урядової репресивної машини, увага всього світу та потоки туристів - цілком непоганий результат для одвічно бідного регіону. Чи мають всі ці заклади реальний стосунок до сапатистів - не знаю, але це не виключено, навіть дуже імовірно, як на мене.
Окрім лівих, друга найбільша категорія туристів - хіпани та растамани. Цей контингент також часто схиляється до лівих ідей, але їх у Чьяпасі має цікавити ще й добре збережена автентика традиційної майянської культури, зокрема традиційне ткацтво з його барвистими, часом психоделічними малюнками і візерунками. Базар народних ремесел - одна з найбільш відвідуваних туристичних точок міста. Ціни лякаюче низькі: лякаюче, тому що навіть у відносно бідній України ви ніколи, нізащо не знайдете такий дешевий хенд-мейд.
Взагалі ж, із сапатистами чи без них, місто гарне і приємне. Цьому допомагає також клімат - на 2 кілометрах над рівнем моря тропічні широти не дуже відчуваються. Навіть удень надворі неспекотно, а під вечір стає взагалі прохододно і доводиться вдягати щось поверх футболки.
Згадується пісня Arcade Fire "Neon Bible":
Кілометр чи півтора від центральної площі, і раптом - вид на цілком аграрні угіддя.
Те, що серед туристів переважають європейці прогресивних поглядів, добре помітно: в місті багато різноманітних екокафе і екомагазинів, по вулицях їздить чимало велосипедистів, є кілька кіноклубів соціального кіно (із регулярними повторами фільмів про сапатистів), а також прекрасна букіністична лавка із купою англомовної літератури і кількома полицями книжок, знову ж таки, про сапатистів.
Відвідали один музей - "На Болом", створений швейцарцями Франсом і Гертрудою Блом та присвячений лакандонським майя, нечисленному і загубленому глибоко в джунглях племені. Музей без державної підтримки, старий і погано устаткований, але дуже цікавий і надихаючий - Бломи по-справжньому закохались у цей віддалений народ і доклали величезних зусиль, щоб вивчити його, зберегти його легенди та артефакти, і зрештою запобігти руйнуванню Лакандонської сельви.
Попри те, який чудовий Сан-Крістобаль, постійно і нав'язливо дає знати про себе Чьяпас-як-він-є: а саме, його бідність.
Ніде більше в Мексиці ми не бачили стільки старих жінок та малих дітей, які майже за безцінь продають на вулицях ткані вироби, брелки та різноманітну довколасапатистську продукцію, типу такої ляльки-Маркоса:
Ми неодноразово щось купували у цих дітей, але їх дуже багато, вони підходять знову і знову, і доводиться раз за разом відповідати їм усім "Но, ґрасіас". Безумовно, в будні дні ці діти мали б бути в школі, але who cares? У Чьяпасі далеко не всі діти ходять в школу, особливо індіанські, і особливо дівчата.
Це, звісно, тільки верхівка айсбергу. Реальна бідність і реальні проблеми в селах, у безземельних і безправних індіанців. У Сан-Крістобалі ж ситуація, наскільки я розумію, поліпшується - і завдяки туристам, і завдяки численним міжнародним неурядовим організаціям, які проводять різні економічні/освітні/правозахисні програми у місті та регіоні.
Майже рідна, "європейська" атмосфера міста + сприятливий клімат + надзвичайно цікавий і красивий Чьяпас - усе це аргументи за те, щоб повернутись у Сан-Крістобаль. Ми провели там чотири ночі, більше, ніж планували, але абсолютно не жалкуємо. Я однозначно щось забув чи пропустив, бо вражень від міста ми отримали купу, а втомлювати цим себе і читачів я не хочу. Будете в Мексиці - поїдьте в Сан-Крістобаль, це пункт обов'язковий.
***
Також із цієї серії:
Мексика, частина 1: Вступ
Мексика, частина 2: Міста
Мексика, частина 8: Юкатан
Мексика, частина 9: Майя (на Юкатані)
Мексика, частина 10: Чьяпас (природа)
No comments:
Post a Comment