Про Ніла Стівенсона і ерудитську прозу

Дочитав третю книжку "Барокового циклу" Ніла Стівенсона. Попереду ще цілих шість, але підозрюю, що всі подужаю.

Автор більш відомий як науковий фантаст, але в цьому романі, як і в "Криптономіконі", великих відхилень від дійсного стану речей немає. Навіть навпаки - навряд чи я знайшов би кращий спосіб так захопливо заповнити нарешті пробіли в знанні історії Англії, Голандії та Франції останньої третини XVII та початку XVIII ст. Відмінність Стівенсона від "просто" історичних романістів у тому, що політична історія - лише один з планів, на якому розгортаються події. Не менш важливу роль у "Бароковому циклі" грає історія науки: поруч із Людовіком XIV, Вільгельмом Оранським та Яковом ІІ вигадані головні герої запросто перетинаються із Ньютоном, Ляйбніцем, Бойлем, Гуком та Гюйґенсом. Написання та оприлюднення "Principia Mathematica" подається автором як щось не менш важливе, ніж Славна революція. На наших очах купка ексцентричних англійських джентельменів народжує експериментальну науку, яка не приймає нічого на віру, не помацавши чи не розрізавши власними руками. Причому всі ці політичні, наукові, а також фінансові історичні перипетії чудово сполучаються зі шпигунськими завданнями, таємними викраденнями, погонями, перестрілками та іншою авантюристикою. Легке і дотепне чтиво, в якому, тим не менш, добре тримаються тонни фактажу.

Рембрандт ван Рейн, "Урок анатомії доктора Тюльпа" (1632). Гааґа, Мауріцхауз. Зображення з wikimedia.org

Однак бароко - це все-таки художній стиль, а не узагальнена назва для епохи. І поки що якраз художню, барокову складову епохи вловити у Стівенсона складно: художники і літератори відсутні в оповіді, і лише на задньому плані вряди-годи пробігає Крістофер Рен, який ніяк не закінчить будувати собор святого Павла. В принципі, для цього часу це вже не дивно - якщо обираєш фокусом науку, то про мистецтво доводиться призабути. Чи то в результаті "спеціалізації", чи то через появу нового принципу класифікації видів діяльності, мистецтво перестало бути чимось поєднуваним із механікою чи геометрією, як могло бути в часи Леонардо да Вінчі. За винятком архітектури, вся художня сфера - живопис, графіка, література, музика - майже цілком відсутні в бароковому світі Стівенсона.

Герріт Доу, "Лікар" (1657), Крайстчерч, Christchurch Art Gallery. Зображення з backtoclassics.com

"Бароковий цикл" нерідко порівнюють із романами Умберто Еко, і недаремно. Я би визначив подібні твори як свого роду "ерудитську прозу" - дотепну, історичну, збагачену великою кількістю цікавої інформації. Така проза може не бути формально винахідливою, психологічно достовірною та філософськи глибокою. В усякому разі, така мета не стоїть. Стівенсон не настільки тонкий майстер, як Еко, у нього менше різного подвійного дна та всіляких інтертекстуальних штучок. Але в нього є і перевага: він не гуманітарій :) Якщо Еко подає найкращий зразок гуманітарної ерудитської прози, то Стівенсон розширює поле діяльності на фізику, хімію, астрономію та математику, розповідаючи про них максимально доступно і цікаво, що також є умовою доброї ерудитської прози. Не знаю ще, чи вистачить цікавості на всі 9 книжок, але поки що читається добре, і хочеться радити іншим.

Я взагалі мало читаю художки, особливо масліту, але для мене Стівенсон (завдяки "Криптономікону" та "Бароковому циклу") став одним із найприємніших відкриттів року.